Час плакати та час радіти

Час плакати

Якщо на початку нового року вам не вистачає сил для осмисленої молитви перед жахіттям усього, що відбувається в нашій країні, ви можете висловити свій біль криком або плачем.
Роман Соловій

Уже два роки Україна живе в умовах повномасштабної війни. А це — щоденні тривожні новини з фронту, втрати рідних та близьких, ракетні обстріли тилових міст, тривога за завтрашній день. Люди по-різному реагують на ці страшні події: хтось героїчно та стійко переносить втрати та горе, а хтось потрапляє в глибоку депресію, хтось готовий до кінця захищати рідну землю й віддати за неї життя, хтось панічно шукає шляхи для втечі.

Утім, майже у всіх людей, які проходять долиною страждань, втрат та горя, проявляється одна спільна реакція на негативні речі — плач. Хтось голосить сильно та публічно, хтось стримує себе від видимих проявів, ховаючи цей плач у глибині душі. І це цілком природна реакція в таких ситуаціях. Психологи кажуть, що варто виплакати своє горе, вихлюпнути свій біль та розпач у такий спосіб. Дехто вважає плач слабкістю, але тоді він звернений не на зовні, а всередину себе, що ще більш ускладнює та підсилює стан горя та розпачу.

Біблія — книга оптимізму та надії. Недаремно одна з її частин — Новий Заповіт — називається Євангелією, Доброю Новиною. Але…

Але разом із тим із тієї ж Біблії дізнаємося, що люди, які довіряли Господу, мали й проблеми в житті. Часто — дуже серйозні, болючі, навіть смертельні. Присутність горя, втрат, смерті в житті віруючих — це особлива тема, яка теж розкривається в Слові Божому. Не на всі запитання маємо відповіді. Але незаперечне одне — люди, які по-справжньому довіряли Господу, були вірними Йому за будь-яких обставин, навіть тоді, коли не до кінця розуміли причини своїх страждань. Згадаймо хоча б трьох юнаків із Книги Даниїла, які не лише вірили в силу Божу зберегти їх від вогню, але й були готові загинути в огні в ім’я свого Господа.

Але навіть найбільші герої віри, сильні духом особи у важкі хвилини життя плакали. Саме так: плакали. Навіть більше — голосили, кричали, ридали. А хтось тихо обливав сльозами серце, схиливши голову між коліна. Я був здивований, коли, занурившись у цю тему, побачив, наскільки часто в Слові Божому біблійні герої, у тому числі й праведники, висловлювали свої почуття плачем.

Авраам голосить, поховавши Сарру. Ісав плаче, втративши благословення. Яків у плачі побивається за Йосипом. Тихо плаче Анна в храмі, виливаючи біль свого безпліддя. Часто плакав Давид у важкі хвилини життя. До речі, у його пісенній творчості багато пісень-плачів, у яких він голосить через важкі обставини. І він не просто голосить, він часто свої плачі адресує самому Господу, виливає Йому свої сльози та розпач. Згадаймо хоча б знаменитий 21-й псалом: «Боже мій, Боже мій, нащо Ти мене покинув?..» Він плаче, коли вороги захопили все, що він мав; голосить над смертю Йонатана; гірко ридає, коли пророк вказав на його страшний гріх… Той самий Давид, який героїчно йшов із пращею проти Голіафа, тепер плаче…

Історія Ізраїлю як народу й держави також просякнута плачем. Як часто вони плакали перед ворогом, який нищив їхні поля та доми. Плакали, коли йшли в полон. «Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона! На вербах у ньому повісили ми свої арфи, співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші, а веселощів наші мучителі: Заспівайте-но нам із Сіонських пісень! Як же зможемо ми заспівати Господню пісню в землі чужинця?» (Пс.136:1-4).

Окремий шедевр пісенного плачу — Книга Плач Єремії: «Як самітно сидить колись велелюдне це місто, немов удова воно стало! Могутнє посеред народів, княгиня посеред країн — воно стало данницею!.. Гірко плаче по ночах вона, і сльози гарячі на щоках у неї... Нема потішителя в неї зо всіх, що кохали її, її зрадили всі її друзі, вони ворогами їй стали!» (1:1-2). Ціла книга — це суцільний плач та голосіння!

Тема плачу — одна з основних і в Книзі Йова. Плаче Йов, сидячи на попелі. Плачуть його друзі, їхнє голосіння настільки емоційне, що після нього вони сім днів просто мовчать.

У Новому Заповіті також чимало випадків коли люди плачуть. Плачуть матері Віфлеєма за своїми дітьми, що загинули від меча Ірода. Плачуть у домі померлого Лазаря. Навіть Сам Божий Син не може втриматися від сліз. Ревно плакали побожні мужі за першим мучеником Степаном…

Можна було б ще багато приводити біблійних прикладів, у яких люди реагують на горе плачем. Звичайно, Слово Боже також говорить і про плач як вияв радості. Ця позитивна емоція також притаманна всім живим людям. Але саме плач у моменти горя має особливе значення для духовного життя віруючої людини.

Кілька тез, чому плач є нормальною реакцією не лише з фізичної, але й з духовної точки зору?

Плач як молитва

Плач — це не лише фізично-емоційний прояв і реакція на біду та проблеми життя. Для людини, яка живе з Богом і для Бога, це перш за все молитва. Саме так, молитва, у якій ми виливаємо небесному Батькові те, що нам болить, не дає спокою. Нерідко навіть у формі претензій Богові, сперечання з Богом. Але це не той розпач, після якого дехто з безвиході накладає на себе руки. Це емоційна розмова з Тим, Кому довіряєш, Хто зрозуміє, утішить і — дасть відповідь. Згаданий нами 21-й Давидів псалом закінчується словами віри. Для Давида плач — не вияв безнадії та розпачу. Він плаче, щоб небесний Пастир почув його, звернув увагу, допоміг та вивів на зелені пасовиська. Як це не дивно, але цим плачем автор утверджує свою віру та надію на Бога.

Плач — це молитва, яку чує Бог. Це не значить, що тихих молитов Творець не чує. Він чує навіть молитви без слів. Але гучне прохання, крик зі сльозами свідчать про особливу потребу людини в Богові та його допомозі. Як маленька дитина плаче, щоб на неї звернули увагу, так і ми в молитвах-плачах стукаємо в небо: «Господи, допоможи!» Саме так розпочався вихід євреїв із єгипетського рабства: «А Ізраїлеві сини стогнали від тієї роботи та кричали. І їхній зойк через ту роботу донісся до Бога. І почув Бог їхній стогін» (2М.2:23-24).

Тепер, коли Україна переживає страшні часи, наші молитви часто виражаються як плач. Проходячи життєвою долиною труднощів, переживаючи біль, утрати, ми голосимо до небесного Батька про визволення, ми з плачем просимо Господа змилуватися над нами й визволити від ворога, як це робили євреї в Єгипті чи у Вавилоні. І Бог чує такі молитви, Він приходить на поміч.

Плач як покаяння

Біблійний плач має одну унікальну особливість — це засіб покаяння та духовного зцілення. Коли той же Давид зробив страшенний злочин перед людьми та Богом, найпершою його реакцією став плач, плач покаяння. Він зрозумів, що наробив, зрозумів, як поранив серце небесного Батька, і тепер гірко плаче, каючись та сподіваючись на милість.

Мене, а я з народження виростав у християнському середовищі, у дитинстві часто дивувало, що люди, які приходять у церкву з покаянням, плачуть. І лише коли сам пережив момент покаяння, зрозумів, наскільки ця емоція природна й головне — цілюща.

Гірко плаче апостол Петро, почувши крик півня. У Юди сліз немає, бо немає покаяння. Петрові сльози повернули відступника до Учителя, Юдине безсліззя завело зрадника в зашморг…

Плач як співчуття

Коли Йовові друзі, прийшовши до нього, побачили його стан, «піднесли вони голос свій, та й заголосили, і роздерли кожен одежу свою, і кидали порох над своїми головами аж до неба... І сиділи вони з ним на землі сім день та сім ночей, і ніхто не промовив до нього ні слова, бо вони бачили, що біль його вельми великий...» (Йов.2:12-13).

Пригадую, у нашій родині стався трагічний випадок: під час зимової риболовлі загинув молодий чоловік, батько трьох малолітніх дітей. Як тільки ми отримали цю трагічну звістку, одразу ж із дружиною поїхали до тієї сім’ї. Кілька годин ми просто плакали. Слів не було, лише море сліз. Саме така співучасть у плачі допомагає пережити горе. Така ситуація сталася з нами й на початку повномасштабної війни, коли з терміном у кілька тижнів у сім’ї наших знайомих загинули на війні зять та син. Ми так само приїхали до них і, немов друзі Йова, просто дивилися один на одного й плакали…

Апостол Павло радить: «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче!» (Рим.12:15). Коли хтось у горі, коли хтось не може стримати гірких сліз, співучасть у плачі може стати для них важливою підтримкою та підбадьоренням. Це може бути більш дієвим, аніж слова, яких у такі моменти важко відшукати, біблійні цитати чи біблійно правильні проповіді. Тому першим кроком у душеопікунстві пораненим війною людям може стати наш плач разом із ними.

Екклезіяст каже: «Час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати» (3:4). Наше життя — як строката ковдра, зіткана з радощів та печалей, сміху та сліз. Є моменти радості та слави Господу, а є моменти, коли тільки сльозами можна висловити наші почуття та молитви. Є час свідкувати людям про велич, любов та милість небесного Батька, а є час просто без сліз поплакати з ними. І духовна мудрість віруючої людини саме полягає в тому, щоб знати коли й що робити, коли та як поводитися.

Плач християнина усвідомлений та керований. Він має ціль та сенс. Тому в житті та поведінці віруючих поєднуються непоєднувані речі: вони серед плачу знаходять радість.

Рясна радість серед досвіду горя

«Повідомляємо, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости; бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу…» (2Кор.8:1-7).

Щоб зрозуміти, про що йдеться в процитованому уривку, його потрібно розуміти в контексті 8-го та 9-го розділів цього послання. Тут ідеться про пожертвування для єрусалимських віруючих, які на той час були в скрутному матеріальному становищі. Апостол Павло, звертаючись до коринтських церков із проханням зробити цю пожертву, приводить у приклад віруючих із Македонії. Із процитованого уривка можна зрозуміти, що тамтешні віруючі самі переживали складні часи, і, мабуть, саме з цієї причини від них не вимагали участі в цих пожертвах. Вони були бідними, тому служителі вважали, що буде неправильно вимагати й від них те, що покладалося на більш заможних. Але тут сталося щось неймовірне: судячи зі всього, македоняни образилися на таку пропозицію, вони стали благати прийняти їхню «лепту» в загальну справу, незважаючи на їхню бідність. Вони не хотіли стояти осторонь важливої загальної справи навіть тоді, коли й самі потребували допомоги.

Тут апостол говорить про парадоксальність ситуації в македонських церквах, яку він висловив багатозначною фразою: «...серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости». А й справді, хіба таке може бути: серед великого горя мати рясну радість, а будучи бідними — стати багатими щедрістю? Виявляється — так! Апостол пояснює цю парадоксальність тим, що македоняни «віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої» — саме в цьому секрет такої поведінки. Вони вважали себе частинкою великої християнської сім’ї, тому не допускали думки, що стоятимуть осторонь загальної справи. Нехай їхній вклад буде меншим порівняно з іншими, але він таки буде! Вони, як ніхто, розуміли Павлові слова з попереднього послання: «І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять…» (1Кор.12:26).

Власне, така позиція — це характерна риса християнства загалом: допомагати тим, хто в біді, бути разом у горі та в радощах. І робити це навіть у складних обставинах.

…Нинішній стан українців для більшості населення можна описати словами апостола: вони «серед великого досвіду горя». Важко знайти людину, якої б тою чи іншою мірою не торкнулася страшна та жорстока війна. Навіть ті, хто в тилу, несуть загальний тягар горя та небезпек. Ніхто не захищений від ракетних обстрілів, блекаутів, втрати роботи та бізнесу. І що найважче — це невпевненість у завтрашньому дні, розгубленість, посттравматичні синдроми, депресія.

І тут саме повинна проявитися справжня віра тих, хто називає себе послідовником Христа. І великою мірою вона проявилася. Уже з перших годин повномасштабної війни християни відгукнулися на несподівані виклики, коли фізичної, фінансової, моральної, психологічної та духовної допомоги потребували мільйони співвітчизників. Християни в той час самі були в такій же ситуації, як і інші, як-то кажуть, у одному човні, але знаходили час, кошти, можливості допомогти ближнім. Більше того, вони робили це зі всією відповідальністю та почуттям обов’язку. Вони були «добровільні в міру сил своїх, і над силу». Точно так, як македонські віруючі.

Ми й досі переживаємо «великий досвід горя». Хтось скористався можливістю покинути небезпечну територію, ставши біженцем. Хтось залишився в охопленій війною та небезпеками країні. Можна було б, посипавши голову попелом, плакати та нарікати на долю та обставини. Можна було б звинувачувати політиків і Самого Бога в тому, що сталося. Можна було б впасти в розпач та безнадію. Але християнська віра характеризується саме тим, що вона дає силу, надію та оптимізм навіть у таких скрутних ситуаціях. Більше того — вона спонукує до конкретних дій навіть у важкі часи. Вона розуміє, що комусь також нелегко, а часто й набагато важче. І тому приходить на допомогу. І тому має «радість рясну» серед усього горя та проблем. І ділиться цією радістю із знесиленими. Бо чим ще можна пояснити неймовірну жертовність, тисячі тонн гуманітарних вантажів у гарячі точки, масштабну волонтерську та капеланську діяльність церков та окремих християн, ризики та небезпеку для життя, які чекають їх на дорогах.

Нині величезним викликом для української Церкви стає, а з часом ще більше загостриться, потреба в душеопікунстві. Коли потрібно допомогти не просто грошима чи продуктами, а чимось важливішим: утішити у хвилини горя та розпачу, підтримати в психологічних зламах та депресії. Це може зробити тільки той, хто сам у серці має незламну довіру Богові, хто сам має силу пройти долиною горя та випробувань і провести із собою інших. Це можливо тоді, коли сучасні віруючі зроблять так, як це зробили македоняни: «...віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої». Тому для них досвід горя виявився радістю, а допомога іншим при власній матеріальній скруті — великим благословенням та багатством щедрості.

І тепер македонські християни — це приклад для нас. Приклад жертовності та духовної незламності в труднощах. Бо допомагаючи іншим, плачучи з тими, хто плаче, і радіючи з тими, хто радіє, ми зміцнюємо та збагачуємо й себе: «…вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов’ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій».

Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 1,2024